Думка лікаря

Ми Анонімні Алкоголіки віримо, що читачу буде цікаво дізнатись про медичну оцінку одужання, описаного у цій книзі. Переконливе свідоцтво обов’язково має йти і від людей з медицини, що мали досвід зі стражданнями наших членів та були свідками їх одужання. Відомий доктор, головний лікар національного масштабу лічниці від алкогольної та наркотичних залежностей написав для нас Анонімних Алкоголіків цього листа:

Всім кого це може стосуватися:

Я спеціаліст з лікування алкоголізму вже багато років.

В кінці 1934-го у мене лікувався пацієнт, що хоч і був компетентним бізнесменом з хорошим заробітком, був алкоголіком того типу, яких я відносив до безнадійних.

Під час свого вже третього курсу лікування він набув певні ідеї про спосіб свого власного одужання. В ході власної реабілітації він розпочав ділитись своїми концепціями з іншими алкоголіками, переконуючи їх в тому, що їм слід чинити так само з іншими. Це заклало основу братству цих людей та їх сімей, що почало рости дуже швидко. Виявилось що він та ще понад сотня інших  – одужали.

Я особисто знайомий з низкою випадків такого ґатунку, в яких всі інші методи виявились недієвими.

Ці факти мають надзвичайне медичне значення; через надзвичайні можливості швидкого росту, притаманні цій групі, вони можуть ознаменувати нову епоху в аналах алкоголізму. Ці чоловіки цілком можуть мати ліки для тисяч таких ситуацій.

Можете повністю покладатись про те, що вони про себе кажуть.

Щиро ваш,

Вільям Д. Сілкворт (доктор медичних наук)

Лікар, який на наше прохання написав цього листа, був настільки люб’язним, що розширив свою думку і наступним твердженням. В ньому він засвідчує те, що ми, які страждали від тортур алкоголю, повинні вірити в те, що тіло алкоголіка хворе так само як і його розум. Нам не подобалось, коли нам казали, що ми не можемо контролювати власне пиття тільки тому, що ми були непристосовані до життя, відірвані від реальності чи мали явні психічні вади. Хоч і ці факти, зрештою, теж в якійсь мірі були правдивими щодо декого з нас. Однак, ми віримо, що наші тіла також були хворі. Ми віримо, що опис алкоголіка неповний, якщо не бере до уваги цього фізіологічного чинника.

Нас дуже цікавить теорія доктора щодо того, що у нас алергія на алкоголь. Наша ж непрофесійна думка щодо цього може мало що значити. Та для нас, як проблемних пияків, це має значний сенс. Це пояснює багато речей, які ми не можемо трактувати інакше.

Незважаючи на те, що ми вирішуємо нашу проблему в духовній та альтруїстичній площинах, ми надаємо перевагу тому, щоб спершу госпіталізувати тремтячого та затуманеного алкоголіка. Дуже часто необхідно наполягти на тому, щоб думки людини спершу очистились, адже тоді є більше шансів що вона збагне і прийме те, що ми пропонуємо.

Доктор пише:

Тема представлена у цій книзі, на мій погляд, має першорядне значення для тих, хто страждає алкогольною залежністю.

Я це кажу після багаторічного досвіду роботи головним лікарем однієї з найстаріших лікарень країни, що лікує алкогольну та наркотичну залежності.

Тому для мене було справжнім задоволенням, коли мене попросили написати декілька слів на тему, яка настільки майстерно та докладно висвітлена на цих сторінках.

Ми, лікарі, давно усвідомили, що свого роду форма моральної психології має неабияке значення для алкоголіків, але її застосування представляло труднощі, що були поза нашим розумінням. З нашими надсучасними стандартами, науковим підходом до всього, ми, мабуть, не готові застосувати сили добра, що лежать поза рамками наших набутих знань.

Багато років тому один із провідних авторів цієї книги потрапив під опіку в нашу лікарні, і тут він набув кілька ідей, які він одразу практичного застосував. Пізніше він попросив про право дозволити розповідати свою історію іншим пацієнтам, на що ми з деяким ваганням погодились. Випадки, за якими ми спостерігали, були дуже цікавими; насправді багато з них – дивовижні.

Безкорисливість цих людей, з якими ми познайомились, повна відсутність наміру прибутку та дух їх спільноти, насправді надихає того, хто довго і стомлено працював у цій галузі алкоголізму. Вони вірять у себе, а ще більше у Силу, яка витягує хронічних алкоголіків назад із воріт смерті.

Звичайно, алкоголікові слід спершу звільнитися від фізичної тяги до спиртних напоїв, і це часто вимагає певних лікарняних заходів, перш ніж психологічні заходи зможуть принести максимальну користь.

Ми віримо, і тому кілька років тому висловили цю нашу думку, що дія алкоголю на цих хронічних алкоголіків є проявом алергії; що явище тяги обмежене цим класом пияків ніколи не зустрічається у пересічного поміркованого пияка. Ці алергічні типи взагалі ніколи не можуть безпечно вживати алкоголь у будь-якій формі; і сформувавши звичку і виявивши, що вони не можуть її позбавитись, втративши впевненість у собі, свою залежність від речей мирських, їх проблеми накопичуються і їх напрочуд важко вирішити.

Простого емоційного заклику рідко вистачає. Послання, яке може зацікавити та затримати увагу цих алкоголіків, повинно мати глибину та вагу. Майже у всіх випадках їх ідеали повинні бути ґрунтовані на силі, більшій за них самих, якщо вони хотіли відновити свої життя.

Якщо хтось відчуває, що як на психіатрів, які керують лікарнею для алкоголіків, ми виглядаємо дещо сентиментальними, нехай вони постоять з нами деякий час на передовій, побачать трагедії, зневірених дружин, маленьких дітей; нехай вирішення цих проблем побуде частиною їх щоденної роботи, і навіть їх сну, і тоді найбільший цинік не здивується, чому ми прийняли та підтримали цей рух. Після багаторічного досвіду ми відчуваємо, що не знайшли нічого, що б сприяло реабілітації цих людей краще, ніж альтруїстичний рух, який зараз шириться серед них.

Ці чоловіки і жінки п’ють по суті, тому що їм подобається ефект, який створює алкоголь. Відчуття є настільки невловимими, що, хоча вони і визнають його шкідливість, вони з часом не можуть відмежувати справжнє від хибного. Їх алкогольне життя здається їм єдиним нормальним. Вони неспокійні, дратівливі і невдоволені, якщо вони тільки знову не зможуть відчути легкість та комфорт, які приходять відразу по декількох чарках  – чарках, які інші на їх очах безкарно вживають. Після того, як вони знову піддаються спокусі, як це відбувається у багатьох з них, явище тяги розвивається, вони проходять через відомі стадії запою, появи каяття, і твердого рішенням більше не пити. Це повторюється знову і знову, і якщо тільки ця людина не може пережити цілісні психічні зміни, залишається дуже мало надії на його одужання.

З іншого боку – як би це дивно не здавалося тим, хто цього не розуміє – як тільки відбувається психічна зміна, у особи, що здавалася приреченою, у якої було стільки проблем, які вона втратила надію коли-небудь вирішити, раптом виявляється спроможність контролювати свою жагу до алкоголю, за єдиної умови дотримання кількох простих правил.

Люди щиро і відчайдушно при мені плакали: “Докторе, я не можу так продовжувати! У мене для чого жити! Я повинен зупинитися, але я не можу! Ви повинні мені допомогти!”

Зіткнувшись з цією проблемою, якщо лікар чесний до себе, то іноді повинен відчувати власну неадекватність. Хоч він і віддає все, що в нього є, часто цього недостатньо. Складається відчуття, що для створення суттєвих психічних змін потрібно щось більше за людську силу. Хоч сукупність одужань внаслідок психіатричних зусиль є значною, ми, лікарі, повинні визнати, що ми маємо мало уявлення про проблему в цілому. Багато випадків не піддаються застосуванню звичайного психологічного підходу.

Я не належу до тих, хто вважає, що алкоголізм – це цілком проблема психічного контролю. У мене було багато чоловіків, які, наприклад, працювали протягом місяця над якоюсь проблемою чи діловою угодою, яку потрібно було вирішити на свою користь в певну дату. Вони випивали день або кілька до цього, і тоді тяга одразу переважала всі інші інтереси, і важлива зустріч не відбувалась. Ці чоловіки не пили, щоб втекти; вони пили, щоб подолати тягу, що була поза силою їх думки.

Тяги спричиняє багато ситуацій, які змушують чоловіків робити велику жертву, замість того, щоб продовжувати боротися.

Класифікація алкоголіків видається дуже складною, і вона детально виходить за рамки цієї книги. Є, звичайно, психопати та емоційно нестабільні. Ми всі знайомі з цим типом. Вони постійно “зав’язують назавжди”. Вони надмірно жалібні, але кидають на словах, а не на ділі.

Є такі, що не бажають визнавати, що не можуть пити. Вони планують пити по-іншому. Вони міняють способи пиття та середовище. Є й такі, що постійно вважають, що після повної відмови від алкоголю на деякий час, можна безпечно вживати знову. Є маніакально-депресивний типи, яких, мабуть, найменше розуміють друзі, і про них можна було б написати цілу главу.

Існують і ті, що цілком нормальні в будь-якому відношенні, за винятком того, як на них діє алкоголь. Вони часто здатні, розумні, доброзичливі люди.

У всіх них та багатьох інших є один спільний симптом: вони не можуть почати пити так, щоб не розвивалась тяга. Як ми запропонували, це явище може бути проявом алергії, яка відрізняє цих людей і виділяє їх як окрему сутність. Ніколи, жодним лікуванням, з яким ми знайомі, нам не вдалось назавжди її викорінити. Єдине полегшення, яке ми можемо запропонувати – цілковите утримання.

Це негайно нагнітає дискусію. Багато вже описано «за» і «проти», але серед лікарів загальною думкою є те, що більшість хронічних алкоголіків приречені.

Яке ж рішення? Можливо, я найкраще зможу відповісти на це, привівши приклад зі свого досвіду.

Приблизно рік тому нам доставили на лікування хронічного алкоголіка. Він частково оговтався від шлункового крововиливу і, здається, був випадком патологічного психічного погіршення. Він втратив усе, заради чого варто було жити, і жив, так би мовити, лише для того, щоб  пити. Він щиро визнавав і був переконаний, що у нього немає надії. Після очищення від алкоголю у не виявили сталих травм мозку. Він прийняв план, викладений у цій книзі. Через рік він подзвонив до мене, і я пережив дуже дивне відчуття. Я знав чоловіка по імені і частково розпізнавав його риси, але на цьому все схожість закінчувалася. Із тремтячого, відчайдушного, нервового краху виникла людина, сповнена впевненості і задоволення. Я спілкувався з ним деякий час, але не зміг змусити себе відчути, що я його знав раніше. Для мене він був незнайомцем, і таким залишився. З того часу він взагалі не пив.

Коли мені потрібне натхнення, я часто думаю про інший випадок, відомого в Нью-Йорку лікаря. Пацієнт сам поставив діагноз і, вирішивши свою ситуацію безнадійною, сховався в безлюдному сараї, вирішивши померти. Його врятував пошуковий загін і, у відчайдушному стані, привіз до мене. Після фізичної реабілітації він поговорив зі мною і відверто заявив, що вважає, що лікування марно витраченими зусиллями, хіба що я зможу запевнити його, чого ніхто ніколи не робив, що в майбутньому він матиме “силу волі” чинити опір потягу пити.

Його алкогольна проблема була настільки складною, а депресія настільки глибокою, що ми відчували, що його єдина надія буде на те, що ми тоді називали «моральною психологією», і ми сумнівалися, навіть, що й це матиме якийсь ефект.

Однак він “купився” на ідеї, що містяться в цій книзі. Він не пив вже багато років. Я час до часу що його бачу, він такий прекрасний зразок чоловіцтва, якого тільки можна було б зустріти.

Я щиро раджу кожному алкоголіку прочитати цю книгу, і хоча, можливо, він може поглумитись над нею, йому варто продовжувати молитися.

Вільям Д. Сілкворт (доктор медичних наук)